Зошит був легкий, майже невагомий, але пальці Марини тремтіли так, ніби вона тримала щось громіздке й слизьке. Картонна обкладинка в дрібну синю клітинку витерлася на згинах до білих волокон, кутики заокруглилися від часу. Пахло від нього сухою пилюкою, старим папером, і ще чимось ледь вловимим — чи то валер’янкою, чи то дешевим кремом для рук, тим самим, яким мати мастила потріскані долоні щозими. Марина вдихнула цей запах і відчула, як у грудях стискається тугий вузол, що не пускав ні всередину повітря, ні назовні жодного звуку.
Завідувачка стояла поруч, спершись плечем на одвірок кімнати відпочинку, і мовчала. Це була жінка років шістдесяти, в накрохмаленому халаті бурячкового кольору, з ідеально укладеною сивою зачіскою — волосок до волоска. Вона вже віддала все, що мала: прозорий пакет із речами — тапки зі збитими задниками, фланелевий халат, гребінець із трьома зламаними зубцями, старенький мобільний телефон, що не вмикався, і цей зошит. Пакет Марина поставила на підлогу біля ніг, а зошит узяла в руки й завмерла.
— Ви читайте, читайте, — тихо промовила завідувачка, помітивши її нерішучість. Голос у неї був низький, із ледь помітною хрипотою, як у людини, що багато років працює в тиші й звикла говорити напівпошепки. — Вона його весь час при собі тримала. Навіть коли вже нічого не впізнавала, а зошит під подушку ховала.
Марина кивнула, хоча не була впевнена, що завідувачка це помітила. Відкрила першу сторінку. Папір усередині був жовтий, по краях пішов темними плямами, ніби від крапель води або сліз. Почерк — дрібний, гострий, із нахилом уліво, впізнаваний з першого погляду. Саме таким почерком мати підписувала шкільні щоденники, заповнювала квитанції за квартиру, залишала записки на холодильнику: «Суп у синій каструлі, хліб свіжий, не забудь полити фікус». Але тут не було звичних слів. На першій сторінці — акуратний стовпчик цифр, вирівняний так старанно, ніби це бухгалтерський звіт.
«12.01.2010 — 148.50»
«15.01.2010 — 62.00»
«19.01.2010 — 215.30»
Марина пробігла очима далі, перегорнула сторінку. Там знову стовпчики, тепер уже з короткими приписами дрібним, немов стисненим почерком: «мол.кухня», «каші 4 шт», «памп.», «ліки — сироп 85.00». Пальці самі собою гортали далі, а очі ковзали по рядкам, не встигаючи вхопити суть, лише фіксуючи ритм цих записів — щоденний, монотонний, упертий. Деякі дати були обведені в кружечок, навпроти інших стояли позначки — хрестики або галочки синьою пастою, іноді червоною.
— Вона завжди щось записувала? — запитала завідувачка, порушивши тишу, либонь, щоб трохи зменшити напругу, яка дедалі дужче стискала повітря в цьому вузькому коридорі.
— Так, — голос Марини прозвучав чужо й глухо, ніби з-під товщі води. — Усе життя. Навіть коли ми з татом казали, що це вже зайве, що є телефони, є додатки… Вона тільки відмахувалась. Казала, що так їй спокійніше.
Вона перегорнула ще кілька сторінок. Стовпчики цифр ставали довшими, приписи — розгорнутішими. «Ел.енергія — 290.40». «Газ — 410.00». «Доньці на проїзд — 200.00». У грудях щось здригнулось, коли вона побачила слово «доньці». Це було написано старанно, навіть із зайвою копіткістю — літера «о» виведена двічі, ніби мати вагалась, а потім виправила. Марина відчула, як до горла підступає клубок. Вона сягнула рукою до стіни, яка буйно пахла хлоркою та олійною фарбою, сперлася плечем, щоб мати опору, і гортала далі.
Роки змінювали один одного: 2011-й, 2012-й, 2013-й. Цифри росли, додавалися нові категорії: «стоматолог — 750.00», «туфлі осін. — 1100.00», «куртка зим. — 2400.00 (зниж)». І всюди, майже на кожній сторінці, траплявся той самий припис — «доньці». Інколи просто «д.», але Марина вже знала, що це означає.
Завідувачка відійшла трохи далі до вікна, зробила вигляд, що поправляє фіранку, хоча насправді давала Марині простір, розуміючи, що в ці хвилини краще не втручатися.
— Вона ніколи не скаржилась, — прошепотіла Марина. Вона зверталася не до завідувачки, а кудись усередину себе, в той простір, де ще жили голоси минулого. — Жодного разу. Я питала: «Мамо, як у тебе з грошима? Може, допомогти?» А вона завжди: «Усе добре, доню, у мене все є, ти про себе дбай».
Сторінки миготіли перед очима, як кадри старого кіно. 2015-й рік — з'явилися записи про ліки вже для матері: «тиск — 135.00», «серце — 210.00», «крапельниці — 400.00». 2017-й — суми напроти «доньці» ставали дедалі меншими, натомість витрати на «хату», «борг» траплялися частіше. Почерк змінювався — ставав більш тремким, лінії пливли, деякі цифри були переправлені по кілька разів.
Марина гортала далі, майже не дихаючи. І ось десь на середині зошита, після десятків сторінок, списаних такими самими стовпчиками, вона натрапила на сторінку, де почерк раптом став іншим — більшим, повільнішим, ніби мати виводила ці рядки, докладаючи всіх зусиль, що в неї лишилися. Це була не таблиця. Це був текст — усього кілька рядків, але таких, від яких Марині перехопило подих.
Дата була позначена 23 вересня 2020 року. День, коли Марина востаннє приїжджала до матері перед карантинними обмеженнями. Тоді вона залишила гроші — дві тисячі гривень — і сказала: «Це на комуналку, мамо, і на ліки, і на що захочеш». Мати взяла їх мовчки, обійняла й довго не відпускала. А тепер на сторінці навпроти цієї дати стояв запис, який усе пояснював. Не стовпчики цифр, не витрати, не борги. Просто одне речення, обведене в криву, старанну рамку, як обводять найважливіше:
«Віддати Марині. 2000 грн. Не витратила. Все їй».
А нижче, зовсім уже тремкими літерами, які розповзалися в різні боки, немов сліди від дощових крапель на склі:
«Пробач, доню, що так мало».
Марина притиснула зошит до грудей і міцно заплющила очі. Повіки були гарячими, сухими, але всередині вирувала буря, яка не знаходила виходу. Вона стояла, прихилившись до стіни, і чула тільки власне дихання та далекий, приглушений звук радіоприймача з чергової кімнати. Цифри нарешті стали словами, слова — болем, а біль — нестерпним розумінням того, що всі ці роки мати вела не бухгалтерію, а літопис любові, який тепер закінчився останньою сторінкою, де не було місця для неї самої.
Що було далі?
