Марина стояла посеред кімнати, зошит у руках, і відчувала, як тиша в квартирі густішає, наче холодець. Мати сиділа навпроти, не підводячи очей, лише пальці її, сухі й покручені, перебирали край скатертини. Світло з вікна, жовтувате, передвечірнє, лягало на стіл, на їхні руки, на розгорнуту сторінку.
— Мені ніколи, — сказала Марина.
Слова впали, як камінці. Вона навіть не впізнала власного голосу — рівного, холодного, з того самого регістру, яким вона розмовляла з підлеглими, коли ті не виконували план. Мати здригнулась, ледь помітно, кутики губ сіпнулися вниз, але вона нічого не відповіла. Лише подивилась — швидко, знизу вгору, — і знову опустила погляд на свої руки.
— Я запізнююся на потяг, — додала Марина, хоча це було не зовсім правдою. До відправлення лишалося більше години, але вона завжди закладала запас, не терпіла поспіху, не терпіла оцих ось останніх хвилин, коли треба щось вирішувати, щось казати, щось відчувати. Вона розвернулась на підборах — старих, але зручних, у яких приїхала зі столиці, — і попрямувала до виходу. Кроки вийшли гучніші, ніж вона планувала.
Коридор. Вузький, заставлений старими коробками з-під взуття, у яких мати зберігала якісь безкінечні документи, чеки десятирічної давнини, вирізки з газет. У ванній ритмічно капало з крана — треба було замінити прокладку, вона обіцяла собі зробити це під час цього приїзду, але так і не зібралась. Тепер було пізно. Завжди пізно.
Вона вже взялася за ручку валізи — холодну, металеву, — коли почула спів.
Спочатку тихо, майже нечутно, як шурхіт. Марина завмерла, напружившись усім тілом, наче кішка, що почула незнайомий звук. Голос матері, слабкий, тріснутий, як старий грамофонний запис, виводив мелодію — просту, до болю знайому.
— Ой, люлі-люлі, спи, моя доню…
У грудях щось обірвалося. Марина стояла, вчепившись у ручку валізи, і не могла поворухнутися. Вона не чула цієї колискової років двадцять п’ять — з того часу, як поїхала вступати до університету. Навіть більше — вона й не згадувала про неї жодного разу. Але зараз, у цьому напівтемному коридорі, де пахло пилом і валер’янкою, кожна нота влучала просто в сонячне сплетіння.
— Спи, моя квітко, у тихому сні…
Вона згадала ліжко — дерев’яне, з металевою сіткою, яка рипіла, коли вона переверталась. Мати сиділа поруч, гладила її по голові, і від її долоні йшло тепло — сухе, рівне, як від грілки. На стіні горів нічник-метелик, і тіні від його крил тремтіли на стелі. Тоді мати була молодою, її волосся пахло ромашкою, а голос звучав сильно, чисто, без жодної надтріснутої ноти.
А тепер…
Марина випустила ручку валізи. Та м’яко стукнулась об підлогу. Вона постояла ще мить, слухаючи, як голос у кімнаті виводить останній куплет — «прийде до тебе срібний сон» — і замовкає. У тиші стало чутно, як мати важко, з присвистом, зітхнула.
Ноги самі понесли її назад. Вона увійшла до кімнати й побачила матір — згорблену, маленьку, з похиленою головою. Зошит лежав перед нею, розгорнутий на тій самій сторінці. Марина підійшла до столу, опустилась на стілець — той самий, з якого підвелася кілька хвилин тому, — і простягла руку.
Пальці тремтіли, коли вона брала зошит. Шорстка обкладинка, дешевий картон із вицвілим малюнком — якісь квіти, що вже втратили колір. Марина поклала його перед собою, відчуваючи, як калатає серце — глухо, часто, десь у горлі.
— Я прочитаю, — сказала вона тихо. І сама не зрозуміла, кому це каже — матері чи собі.
Потім розгорнула першу сторінку. Папір був жовтий, чорнило трохи вицвіло, але почерк — рівний, округлий, старанний — читався легко. Угорі сторінки стояла дата: «12 березня 1987 року». А нижче — перший рядок, виведений, здавалось, з особливою ретельністю:
«Я хочу, щоб ти знала все — навіть те, що мені самій страшно згадувати».
Марина повільно втягнула повітря. За вікном прогуркотів трамвай, десь далеко, в іншому житті. Вона перегорнула сторінку. І почала читати.
Що було далі?
