Марина Сергіївна застигла. У кабінеті було тихо, лише десь за стіною рипіли чиїсь кроки та ледь чутно гула стара система опалення. Перед нею на столі лежали два предмети, що ніби вимагали негайного вибору. Темно-зелений зошит із потрісканим корінцем — і пожовкла фотографія, на якій маленька дівчинка з бантиками дивилася на маму, котра простягала їй листочок липи. Двадцять років тому.
Вона відчула, як у грудях щось стислося — тупий, знайомий біль, який завжди приходив уночі, коли жодна робота не могла відволікти. Марина згадала, як три роки тому вперше привезла матір сюди. Тоді ще була весна, цвіли каштани, і мати сказала: «Тут гарно, доню. Пташки співають». А вона, Марина, відповіла, не піднімаючи очей: «Я платитиму, все буде добре». Наче плата могла замінити присутність. Наче гроші могли заглушити спів пташок, якого матері так бракувало.
Зараз вона стояла над цим зошитом, мов над прірвою. Взяти — означало визнати. Визнати, що всі ці роки вона ховалася не від матері, а від себе. Від тієї дівчинки з фотографії, яка вміла дивитися на листочок із захватом, а не з роздратуванням. Від тієї дорослої, яка виправдовувала свою втечу зайнятістю, втомою, чим завгодно — аби не зустрітися з власним болем.
Вона згадала материн шепіт. «Пробач, що займаю місце у твоєму житті». Слова, які тепер здавалися не докором, а тихою, всепрощаючою молитвою. Мати просила вибачення за те, що дихає, — а вона, Марина, навіть не спромоглася зупинитися й вислухати.
Пальці самі собою торкнулися краю зошита. Папір був теплим — нагрітим лампою, що стояла на столі Світлани Іванівни. А може, їй це лише здалося.
Марина підвела голову. У шибці відбивалося її власне обличчя — втомлене, з чіткими зморшками біля губ, яких вона раніше не помічала. Вона була схожа на свою матір. Завжди була, але ніколи не визнавала цього.
Погляд упав на фото. Материна сукня у квітах — вона пам'ятала її. Пам'ятала навіть запах: парфуми «Сріблястий конвалій» і трохи пилу, бо вони того дня довго гуляли в парку. І той листочок. Липовий, із зубчастим краєм. «Ти дивись уважніше, доню, і тоді не переплутаєш».
Вона не переплутала. Просто перестала дивитися.
Тепер же весь її світ звузився до цього кабінету, до цього столу, до цього рішення. Усе, що було раніше — робота, квартира, плани на відпустку, — відступило й зблякло. Залишилася тільки тиша й темно-зелена обкладинка.
Марина згадала, як сьогодні йшла коридором пансіонату, минаючи чужі палати. В одній сиділа старенька з лялькою на колінах, в іншій — дідусь гортав газету догори ногами. Усі вони чекали. Когось — дітей, когось — онуків, а когось — просто листоноші. Чекали так, як чекала її мати. Днями, тижнями, місяцями.
Рука сама собою простягнулася до зошита. Марина взяла його обома долонями, відчувши вагу — невелику, але чомусь важчу, ніж вона очікувала. Вона сіла у крісло, поставила лікті на стіл і присунула лампу ближче. Жовте світло окреслило обкладинку, і стало видно ледь помітні вензелі в кутку — колись золоті, тепер майже стерті.
Вона поглянула на фото востаннє. Маленька дівчинка з бантиками наче підбадьорювала її: «Ну ж бо, не бійся». І Марина, вперше за довгі роки, усміхнулася — слабко, майже непомітно, кутиками губ. Потім розгорнула зошит.
На першій сторінці рівним, каліграфічним почерком було написано: «Моїй доні Марині, якщо ти колись це прочитаєш». І внизу — дата. Дворічної давнини.
Вона перевела подих і почала читати.
Що зробить Марина із зошитом? Обери — і дізнайся:
